Джерело: "Пам'ятки України", №2-3, 1992, с.55-56

Віктор Вечерський

... ДОЗВОЛИЛИ ПОМЕРТИ В КИЄВІ (Степан Таранушенко)

Доктора мистецтвознавства професора Степана Таранушенка (1889-1976) нині, після десятиріч цькування й забуття, визнано провідним мистецтвознавцем XX сторіччя. Його видатні заслуги гідно поцінувала радянська влада - тюрмою, ҐУЛАҐом (станція Урульга), нескінченним засланням, а в кінці життя - дозволом умерти в Києві із злиденною пенсією. Він був небезпечний для комуністичного режиму не лише як інтелектуал, тонкий знавець української культури, а й передусім як визначний дослідник Слобідської України, котрий на матеріалі народного і професійного малярства, пластики, архітектури, ужиткового мистецтва чи не переконливіше, ніж, приміром, академік-історик Дмитро Баталій, довів суто український характер і належність Слобожанщини. У зв'язку з цим історико-культурна спадщина краю в умовах "пролетарського інтернаціоналізму" виявилася матерією настільки вибухонебезпечною, що її завзято нищать від 20-х років і до наших днів.

До Степана Таранушенка цю спадщину тільки-но почали вивчати - на рівні збору й систематизації первинного матеріалу, без ґрунтовного осмислення й побудови наукових концепцій. То були праці архієпископа Філарета Гумілевського¹, котрий дав атрибуції та короткі характеристики найважливіших архітектурних об'єктів, П.Фоміна², Є.Редіна³, які вивчали переважно сакральне мистецтво. Етапною стала виставка, зорганізована до ХІІ археологічного з'їзду в Харкові 1902 року⁴. Видана 1917 року робота Г.Лукомського - перша і на сьогодні єдина поважна спроба простежити розвиток мистецтва стилю класицизму на терені Слобожанщини⁵. Одначе всі згадані праці хибували на фактографічність і описовість. Таранушенко розпочав свою фахову діяльність з монографічного дослідження окремих пам'яток, зокрема й тих, що доти не потрапляли в поле зору вчених, як, приміром, старі хати Харкова. Набута ерудиція невдовзі дала можливість перейти до узагальнення великого фактичного матеріалу в оглядових працях "Пам'ятки мистецтва старої Слобожанщини" (1922) та "Мистецтво Слобожанщини" (1928). З 20-х років учений почав фундаментальні дослідження монументальної архітектури Лівобережжя з детальними архітектурно-археологічними обмірами пам'яток, докладною фотофіксацією їх, пропорційним аналізом. Увага до деталей, нюансів та відхилень уможливила реконструкцію методів роботи народних будівничих. Монографія, видана 1976 року на підставі цих досліджень⁶, становить видатний науковий інтерес, бо ж переважна більшість описаних пам'яток знищена.

Студіюючи архітектурну спадщину Слобожанщини, Таранушенко вперше поставив її в контекст загальноєвропейського архітектурного процесу, розглядаючи кожну пам'ятку в широкому культурному й географічному ареалі - від Дону до Сяну, від Чорного до Балтійського морів. Глибоке знання народної і професійної архітектурної творчості дало змогу провести широкі паралелі стосовно мистецьких явищ у різних краях України, а відтак (навіть на прикладі лише Слобідської України) показати єдність усіх етнографічних груп українського народу. У пропонованій статті вчений не виділяє Слобожанщину з-поміж інших районів України, розуміючи нашу культуру як єдине ціле.

Архітектуру Таранушенко розглядав як цілісність, не піддаючи вульгарному поділу її на муровану і дерев'яну, чим грішили й грішать досі чимало його колег. Порівняння пам'яток привело до висновку, що попри відмінності в будівельному матеріалі, спільним і єдиним лишається принцип розуміння і організації простору, побудови архітектурних форм - а це, зрештою, і визначає національну специфіку архітектури певного етносу. Дуже тонко підмічено взаємозв'язок дерев'яного і мурованого будівництва: за несприятливих соціально-економічних умов "лабораторією" архітектури, де підтримувалися традиції й творилося нове, ставало дерев'яне будівництво; за сприятливих умов знахідки попереднього розвитку дерев'яної архітектури широко впроваджувалися в муроване зодчество, даючи вибухоподібну динаміку розвою нових типів, композиційних структур і декору.

Великий інтерес становить дослідження (не опубліковане) будівельних традицій одного міста на прикладі Лебедина. Об'єктом вивчення стали культові, господарські та житлові споруди. Таранушенко є й автором єдиної наукової розвідки про українські вітряки⁷, куди ввійшов значний матеріал із Слобідської України.

Доля наукової спадщини Таранушенка трагічна. Частина її загинула в період комуністичного погрому української культури. Незначна частка опублікована в 50-70-х роках з великими і, можна з певністю сказати, зловмисними спотвореннями. Так, 1959 року в збірці наукових праць, виданій під егідою Академії будівництва та архітектури УРСР, з'явилася стаття вченого "Пам'ятники архітектури Слобожанщини ХVII-XVIII віків"⁸, яка містить багатющий фактичний матеріал. Проте порівняння опублікованого тексту з авторським рукописом показує, що відповідальний редактор збірки Ю.Нельговський, мабуть, не без відома членів редколегії, вилучив 10 сторінок тексту на початку статті й майже 5 сторінок кінцевого розділу, позбавивши таким чином цю наукову працю концептуальності, звівши її до простого переліку та опису окремих пам'яток.

Авторський рукопис Таранушенка обсягом 46 сторінок машинопису тепер зберігається в моєму особистому архіві. Потрапив він туди за незвичайних обставин 1985 року, коли відповідно до розпорядження Георгія Лебедева, тодішнього керівника сектору історії архітектури УРСР дорадянського періоду Київського науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури, на смітник викинули величезні стоси "нікому не потрібних паперів", серед яких були не лише рукописи Ігоря Грабаря, Григорія Логвина, Олени Компан, Степана Таранушенка, а й донос на останнього (другий примірник).

Зараз украй потрібно не тільки видати праці Степана Таранушенка, які лишилися в рукописах, й перевидати в автентичному вигляді статті чи монографії, вихолощені свого часу ревними охоронниками ідеологічної цнотливості пам'яткознавства. Тому пропонуємо вашій увазі вступний та прикінцевий розділи вищезгаданої праці вченого. Тут - квінтесенція його поглядів щодо будівництва на Слобожанщині, тут - концепція всього архітектурного процесу в Україні ХVII-XVIII століть.

До речі, автор дав цій статті зовсім не таку назву, під якою було опубліковано те, що від неї лишилося. Ми відновлюємо первісну назву. Текст подається з усіма авторськими примітками, із збереженням його лексичних та стилістичних особливостей - пам'ятаємо ж бо прохання Таранушенка: "Дайте слобожанам писать так, як вони говорять". Нехай оці 16 пожовклих, безжально перекреслених сторінок машинопису, прийдуть до читача через 33 роки після написання і через 16 років після смерті автора.

[йдеться про статтю С. Таранушенка "Народні елементи в монументальній мурованій архітектурі XVII-XVIII століть на Слобожанщині", опубліковану у тому ж журналі на сс.58-60,119-122 - ДХУ]

ПРИМІТКИ

1. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. - Х.-М., 1857-1859.- Кн. І-ІV.
2. Фомин П. Церковные древности Харьковского края. - Х., 1916.
3. Редин Е. Церкви Харькова. - Х., 1905.
4. Редин Е. Альбом выставки XII Археологического съезда. - М., 1903.
5. Лукомский Г. Старинные усадьбы Харьковской губернии. -Пг., 1917.
6. Таранушенко С. Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України. - К., 1976.
7. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етнографія. - 1958. - Кн.І.
8. Таранушенко С. Пам'ятники архітектури Слобожанщини XVII-XVIII віків // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. - К., 1959. - С.44-80. .

© 2007-2009, Olena Krushynska (derevkhramy@ukr.net)
Всі права застережені відповідно до чинного законодавства України.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише за узгодженням з автором.