повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>

РОЗДІЛ I / Руснаки • Мова • Лайка

    На обох берегах Дністра від австрійського кордону до Чорного моря живуть малоруси (руснаки - гілка малорусів), молдавани, євреї, вірмени, серби, цигани та розкольники з Великоросії, яких у Бессарабії називають липованами, а в Херсонській губернії - пилипонами.
    Власне, наша Буковина, або, краще сказати, майже весь Хотинський повіт - це Райя, колишнє володіння хотинського паші, через що і тутешні мешканці дотепер називаються райянами. Звичайно, тут уже не лишилося слідів турецького панування, але подекуди ще збереглися чудові турецькі сади і фонтани та де-не-де (у Клишківцях, Рухотині тощо) знайдеться кілька старих, які ще служили у турків. Вони розповідають про життя за колишніх часів - втрачене для нас через відсутність писемних пам'яток, проте цікаве. З їхніх оповідок можна зробити висновок, що селянам тоді жилося добре, і вони не зазнавали жодних утисків, за винятком одного: ані вродливої жінки, ані гарненької доньки несила було втримати вдома - турки неодмінно їх переманювали й навертали у магометанство. У Райї жили поміщики, які сплачували паші певну суму, і жили вони патріархально. Якщо ж з'являлися солдати з хотинського гарнізону, то не обходилося без насильства. Воно, утім, не минало безкарно, позаяк поміщик не мирився із втратою селянина, а їхав до Хотина і домагався у паші сатисфакції. Та якщо приїздив якийсь чиновник із Константинополя і якщо цей чиновник бешкетував - на це вже не було ради, і на його пустощі дивилися крізь пальці. Без сумніву, такі чиновники приїздили рідко, й життя райян минало доволі мирно.
    Єдине, за що турки переслідували та жорстоко карали, - це крадіжки і злодій, впійманий на місці злочину, неминуче потрапляв на шибеницю, яка постійно стояла у хотинській фортеці. Один дідусь, в якого я мешкав у Клишківцях, розповідав, що його родич якось поцупив на базарі просту глиняну люльку, і як не клопоталися за нього рідні, як не просив сам власник вкраденої люльки - винуватця повісили. "Так-таки, хоч би вкрав цибулину, то одвезуть до Хотиня й завісять", - підсумував дідусь і, махнувши рукою, пожалкував, що тепер не вішають злодіїв і що нині обікрасти людину не вважається за гріх. У Хотині в той час жили євреї, які займалися торгівлею й не славилися доброчесністю у цій справі. Щойно хтось зайшов до єврейської крамнички - а турок вже чатує на покупця біля виходу. Довідавшись, що й скільки куплено, турок іде до крамнички турецької та переважує товар: якщо все відпущено як слід, єврея не чіпають, але якщо покупця обважили, єврея забирають і, залежно від обставин, накладають пеню або б'ють по п'ятах; та якщо єврей попадеться вдруге - ведуть на шибеницю.
    Бессарабські руснаки - одного походження з галицькими, й жили тут споконвіку; я навіть вважаю, що вони не переходили ані Дністра, ані Пруту, а оселилися тут під час слов'янського руху в Червоній Русі. Ще ті, хто живе нижче Хотина, можливо, й перейшли в Бессарабію з Польщі у часи релігійних гонінь; але є свідчення - і, як на мене, незаперечні - що малоруське плем'я займало не лише північну, а й середню Бессарабію.
     [...]
    Що стосується мови, то це окреме відгалуження малоруського наріччя, до якого увійшли деякі молдавські й деякі турецькі слова (дуже мало). Але говірка ця - малоруська, вочевидь, дуже давня, яка майже не зазнала змін. Так, наприклад, зворотна частка ставиться перед дієсловом, чого вже немає тепер у Малоросії - а старовинні пісні доводять, що ця форма існувала в Україні. Руснак говорить: ся сміяти (сміятися), ся хвалити (хвалитися), ся турбовати (турбуватися). Ця частка вживається так само й при відмінюванні: я ся насміяв (я насміявся), він ся похвалив (він похвалився).
    Деякі слова вимовляються з перестановкою літер. Так, малоруська криниця (джерело) називається тут кірниця, а дієслово говорити, здавалося б, таке звичайне, з'являється тут у спотвореному вигляді - вогорити: "Я тобі вогорю, піди до кірниці". Навіть у піснях, що всі є чисто малоруськими, слова вимовляються згідно з народною говіркою:
        Чи я ж тобі не казала
        І не вогорила...
    Слово нехай - по-руснацькому най: "Най буде так, як я вогорив". Один - єдин, усякий - усілякий, усячина - усілячина. Орудний відмінок однини в іменниках жіночого роду замість закінчення -ою подекуди має дивну форму -оу: рукоу, ногоу.
     [...]
    Поганяючи волів та коней, руснак утратив малоруські вигуки й замінив їх на молдавські. "Гей!" тут - "тягаря!", "соб" (ліворуч) - "гóйса!", "цабе" (праворуч) - "чáла!" або "чабалá!" Останнє - ніби підсилювальне. Наприклад, гукнувши декілька разів "чáла, чáла", руснак, якщо тварина не слухається, раптом заволає "чабалá!" і додасть до цього якусь лайку. Відоме повсюди в Росії гучне "тпру!" замінено тут на легкий вигук "го, го, го!".
    Якщо говорити про лайку - а саме про лайку непристойну - то з усіх слов'янських племен у руснаків вона найстрашніша та найрізноманітніша, що теж запозичено у молдаван, які лаються найжахливіше за всі народи у світі. Вже який хист мають до цього закавказькі татари - проте й ті поступаються молдаванину, особливо, якщо той роздратований. Так і руснак: він слова не скаже, не додавши до нього енергійного вислову - нерідко імпровізованого, але складеного надзвичайно влучно. Непристойна лайка, принаймні у Райї, так поширена і так природно супроводжує усі дії, що не лише чоловіки, а й жінки, дівчата, навіть діти обох статей лаються відкрито й анітрохи не соромляться вживати будь-які найбрудніші вислови. Уперше мене це вразило в селі Перебиківці. Дівчинка років восьми гнала гусей повз мої ворота й зупинилася на щось повитріщатися. Гуси звернули з дороги і зайшли на моє подвір'я. Дівчинка почала їх виганяти й вжила при цьому дві-три такі фрази, яким би позаздрив хвацький фельдфебель, але які змусили б зашарітися старшого селянина. Мені ще не траплялося такого чути, і я замислився - де ж це дівча могло навчитися такого паскудства? Та не встиг я зайти до свого помешкання, як господиня почала гірко жалітися, що кітка (кішка) випила мої вершки, і при цьому адресувала кітці страхітливо непристойну фразу. З часом, поживши серед руснаків, я дізнався, що непристойна лайка справді їм потрібна, тому що вона заміняє усі можливі прокльони, без яких селянинові не обійтися, чим би він не займався. На завершення цієї теми не можу не навести одного випадку. Їхала якось на обивательських конях одна поважна духовна особа. Її супроводжував сам становий пристав, і повсюди на станціях, де були приготовлені коні, він суворо попереджав візників, щоби ті не сміли лаятися неподобними словами. Руснаки стримувалися як могли. Аж ось на шляху постала стрімка, та ще й розмокла після недавнього дощу гора, і коні зупинилися. Як не лупцювали їх селяни, як не силувалися допомогти самі - карета не рушає з місця або й відкочується назад. Особа визирнула з дверцят і незадоволено скривилася. Тоді до неї підійшов один руснак і, скинувши шапку, попросив дозволу ся лаяти. Особа посміхнулася й дозвіл дала. Вмить посипалися неймовірні варіації на відому тему, і карета щасливо виїхала.

повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>