повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>

РОЗДІЛ XІ / Чумак Сова

    Я прожив у Маяках декілька днів, поступово придивляючись до торговельного руху. Звичайно, за такий короткий час неможливо було роздобути навіть приблизні цифри, але, судячи з того, що я бачив, Маяки постачають Одесі величезну кількість хліба та лісу.
    На пристані немає нічого особливого, але мене зацікавило, як дивляться одні на одних справжні малоруси та руснаки з північної Бессарабії й Галичини. Якось увечері, зустрівши знайомого чумака з Полтавської губернії, я запросив його прогулятися зі мною берегом, зрозуміло, заохотивши його перспективою хорошої випивки. Чумак Сова бував у бувальцях: він знав увесь південь Росії та пе режив за своє життя чимало пригод, тому я завжди тішився, коли міг з ним побесідувати. Колись ми познайомились за дуже своєрідної нагоди, і згодом завжди зустрічалися по-дружньому. Сова доручив молодшому братові добряче випасти волів і виявив готовність присвятити мені цілий вечір.
    - А знаєте що? - сказав він, коли ми влилися на пристані у великий натовп, який метушився, займаючись завантаженням і розвантаженням.
    - А що?
    - Ви кажете, що треба буде випити?
    - Неодмінно.
    - Тут, треба вам сказати, препогана горілка.
    - Я ж на ній не розуміюся.
    - Тому й кажу. Ось переправимося на бессарабський бік, так там і дешевше, і міцніше.
    - Згода, та й простору там більше, щоби погуляти.
    Було зрозуміло, що Сові кортіло випити, тому я вирішив насамперед зайти до шинку, а вже потім перейти до розмов. Переправившись на поромі, ми пішли до закладу з живодайними напоями. Там було повно людей, тож Сова запропонував мені сісти на березі під розлогим деревом.
    - Адже я знаю, - сказав він, - що горілку ви пити не будете, ну так покурите, а я, зізнаюся, не люблю пити нашвидку. Набагато приємніше зробити ковточок-два і погомоніти.
    Не знаю вже, як це вдалося Сові - чи то він вніс заставу, чи то йому довіряли, - але він виніс штофик, чарку, шматок житнього хліба та дві солені рибини. Ми всадовилися поблизу великого товариства руснаків, які знічев'я сиділи та лежали на березі, покурюючи коротенькі люльки. Все це були молоді люди, за винятком одного смаглявого діда, величезного на зріст. Наша присутність зовсім їм не заважала, а навпаки, невеликий русявий хлопчина без церемоній попросив у мене цигарку. Скориставшись цим, я завів загальну розмову, намагаючись, щоб і мій земляк долучився до неї. Сова спочатку бокував, та коли я велів подати йому ще штоф горілки і почастував нових співрозмовників, коли чумак із насолодою закурив свою пишно оздоблену люльку й розлігся якомога комфортніше, - тоді він став говіркішим і почав балакати з руснаками. У перших розділах я вже зазначав, що руснацька говірка - чисто малоруська з невеликими особливостями, тому і Сова, і руснаки вільно бесідували між собою.
    Коли ми з Совою полишили веселе товариство та пішли берегом у напрямку до пральні якогось одеського купця, чумак зауважив:
    - Бач, бісові молдавани, зовсім по-нашому балакають.
    - Вони не молдавани, а руснаки, тобто такі самі малоруси, як і ми з тобою.
    - Еге, такі самі! А нащо ж носять патли (довге волосся)?
    - Така у них манера.
    - Чортзна-що! Ну нехай іще патли, але чого ж вони всі - розхристи?
    Слово це перекласти важко. Розхристаний означає "з розстібнутим коміром", що в Малоросії вважається не лише непристойним, а навіть певною мірою гріховним. Тут мені вже було важко переконати Сову, що й у цьому звичаї немає нічого поганого, і що можна ходити з розстібнутою сорочкою, але бути доброю людиною.
    - Значить, вони катилки (католики)? - запитав Сова, наче заздалегідь переконаний, що відповідь буде ствердною.
    - Аж ніяк, такі самі православні.
    - Не повірю, нізащо не повірю - православний ніколи не розхристається, тому що мати змалечку навчає його усіх порядків.
    - Я ж кажу тобі, Сова, що вони однієї віри з нами: я довго жив в їхньому краї.
    - Так, я помітив, як ви закидали по-їхньому.
    Він мав на увазі, що я бесідував із ними руснацькою говіркою.
    - Я і до їхніх церков заходив Богу молитися.
    - Ну, і попи читають по-нашому?
    - Геть чисто по-нашому.
    - І дячки співають як слід?
    - Як слід.
    - Гм! Ніколи б не повірив. Але як можна ходити розхристою? Дідько його зна! А є в них слова, які не враз уторопаєш?
    - Є, але небагато.
    - А може, вони розкольці, як і маяцькі?
    - Ні, не розкольники. Ну, а маяцькі як тобі?
    - Відомо як - звіром дивляться на нашого брата. - Однак у Маяках все ж таки не так, як у Знам'янці або з цього боку від Єлисаветграда, якщо ти там бував.
    - Авжеж, бував! Звичайно, тут неабияк простіше. Хохлом дурноголовим назвати назвуть, але принаймні не лаються за кожну дрібницю. Звісно, не люблять нашого брата за люльку.
    - Але ж чумак рідко заглядає до хати.
    - Воно то так, та деколи доводиться. І не куриш у них - а ось причепляться, чому від тебе тютюном смердить, і край. Добре, що згадав до слова. Хочу вас про щось запитати, чи правда це.
    - Про що?
    - Бачте, у Злинці минулого літа захворів у нас товариш і захворів не на жарт. Карпо Перерва - знаєте?
    - Ні, не знаю.
    - Той, що майже сам-один витягнув ваш фургон з багна під Миколаєвом, може, пам'ятаєте?
    - А! З довгими вусами! Пам'ятаю.
    - Ну ось, Карпо занедужав та й каже нам, що йому більше не животіти. Було близько полудня. Злинка недалеко. Ми зупинилися на дорозі, зняли недужого з воза, поклали на свиту і думаємо - треба послати за попом, але ж знаємо, що у Злинці самі розкольці. А тут, ніби навмисне, з Єлисавета (Єлисаветграда) їхали декілька злинківців. Один нам і каже, що в них є дід, який лікує всілякі хвороби. Поміркувавши, ми послали за старим розкольцем. Я й пішов просити цього знахаря. Спочатку старий пручався, мовляв, як це - їхати в чумацькій табір, де голені не лише бороди, а й чуби, і де кожен неодмінно люлечник; проте я пообіцяв йому винагороду, і він погодився. Приїхав він, оглянув хворого, похитав головою та й каже: "Ніхто нічого не зробить - помирати йому на дорозі".
    - І невже Карпо помер? - запитав я, пригадуючи величезного Перерву та його надзвичайно довгі вуса.
    Сова махнув рукою:
    - Не довезли до міста, так і поховали у степу, на могилі...
    То ось що я хотів сказати. Старий розколець лаяв нас за люльки і казав, що тютюн - прокляте зілля. Чи правда це?
    - Неправда, Сова, на світі нічого немає проклятого.
    - Ну, ні. А осика, наприклад! Але не в тому річ. Старий розколець розповідав, що у раю Господь насадив усілякого дерева, усілякої травиці, а тютюну не створював. От яке вже є отруйне зілля, як дурман, болиголов та інші, - все це було в раю, окрім тютюну.
    - А звідки ж він узявся?
    - В тому то й штука. "Одного разу чорт, - оповідав нам старий, - коли люди вже стали хитріші й важко було здобути для пекла християнську душу, сидів і думав, щоб оце його утнути, аби потішити самого пресподенного старшого. Нічого не вигадав. Знаєте, чортові так стало прикро через постійні невдачі, що він гірко заплакав". Мабуть, був напідпитку, - додав чумак, звичайно, вже від себе. - "З тим диявол і пішов до пекла. Наступного дня йому трапилося бути на тому самому місці, де він плакав, дивиться - на землі, де текли його сльози, зазеленіла якась особлива травичка. Чорта це здивувало, бо він пам'ятав голе, витоптане місце. Чорт полив травичку. За кілька днів вона піднялася та зацвіла білими і рожевими квітами. Чорт поніс декілька стеблинок старшому, а той подивився й каже, що в раю такого зілля не було. Старший узяв листок, згорнув, понюхав, та як пчихне - у пеклі аж стіни затрусилися й цеглини посипалися з пічок, де смажать і варять грішників. Після того чорти одразу зметикували, що робити з травою, і навчили людей курити її та нюхати. Все одно, - казав розколець, - чи нюхаєш, чи куриш, а неодмінно оскверняєш душу".
    - Це пусте, любий Сово, - у розкольників є свої вигадки так само, як і в нашого брата.
    - Я й не знаю, як добрій людині обійтися без люльки? Здається, не покурив би день - аж занедужав би. Та де! Он як висповідаєшся та не покуриш один вечір - про їжу й питво і думки немає, а до клятої люльки так і тягне.
    - У курінні немає нічого поганого, тим більше протизаконного, інакше б нікому й не дозволили курити.
    - Я й сам так думаю.
    - А що, Сово, часто ти бував у Маяках?
    - Та майже все літо і ще з весни товчусь між Одесою та Маяками.
    - Значить, вигідно?
    - А так собі.
    - Ну, то скажи мені, ти не помічав - тутешні розкольники ночами не возять товарів, отак потайки?
    - А біс їх знає - тутешні чи не тутешні, а цілу ніч люди вештаються невідомо куди і невідомо звідки; адже тепер в Одесі немає рогаток, - відповів мій співрозмовник, - отже, й виїхати з міста легше.
    Це зауваження навело мене на думку, що зі скасуванням порто-франко контрабанда в Одесі вже не є такою вигідною, і якщо вона ще існує, то вже чисто морська, тож шукати її треба десь на лимані.
    Чумак Сова не зміг мені нічого про це повідомити, а господар ухилявся від запитань про контрабанду, наголошуючи, що незаконна торгівля тягне за собою велику відповідальність, неначе я цього не знав.

повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>