повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>

РОЗДІЛ V / Цікава гора

     Якщо їхати з Комарова вниз берегом Дністра, на подорожнього, крім мальовничих краєвидів, чекає одна неймовірно стрімка гора, спуск і підйом якою пов'язані з великими труднощами й були б небезпечними, якби не руснацькі коні, а надто самі руснаки, які володіють дивовижним умінням дертися ледь прохідними стежками. Під гору, з гори - руснакові байдуже, яка ця дорога, наскільки вона стрімка, і для нього їхати кроком по схилу будь-якої крутизни - немислимо до такої міри, що ваш наказ стосовно цього здається йому диким. Коли я вперше їхав у відчайдушній тарадайці скелястим берегом Буковини і мав спуститися та знову піднятися на один чималий крутосхил, мені здавалося цілком очевидним, що мій візник мав би зупинитися та запропонувати мені зійти з повозу, якому належало котитися стрімкою звивиною донизу, а потім, об'їжджаючи край урвища, дертися на протилежну стінку яру. Та яким було моє здивування, коли худорлявий візник, міцніше насунувши на вуха баранячу шапку, потяг коників батогом і голосно гукнув на них "тягаря!", додавши кілька непристойних висловів... Зізнаюся, у мене перехопило подих, і я розгубився, бо не чекав такого повороту. Тарадайка двічі похитнулася під час цього блискавичного спуску, проте завдяки вузькій дорозі підхоплювала рівновагу, наштовхуючись на камені, і з гуркотом скотилася на сам край урвища, де руснак мусив докласти усіх зусиль, щоб скерувати коней у потрібному напрямку.
     - Тихше! Ти з глузду з'їхав, - сказав я, ледве перевівши подих, - чи можна гнати з такої гори?
     Руснак засміявся.
     - Се не гора, яка се гора? - відповів він. - Се горбочок.
     А "горбочок" був такий, що якби руснак не тримав на повороті коней або обірвалася хоч одна віжка, то не знаю, в якому б стані наші трупи докотилися до дна провалля. Звісно, це справа звички, і, призвичаївшись до манери молдаван та руснаків їздити кіньми, я вже не боявся ані спускатися з кручі, ані підійматися на неї марш-маршем, але попервах, треба визнати, душа бувала не на місці.
     Гора, про яку я згадав на початку, звивається навскіс стрімкого берега між селами Комарове та Молодава. Вона виходить поза межі категорії звичайних як за довжиною, так і за кутом нахилу. Я не згрішу проти істини, якщо скажу, що спуск із Гут-гори або з Хрестової гори на Військово-Грузинській дорозі не є таким небезпечним. Зрозуміло, Кавказькі гори набагато більші, але вони прекрасно розчищені, натомість гори понад Дністром лишаються у первісному вигляді, а позаяк ними не проходять торгові шляхи і не їздить начальство, то вони й не знають, що таке рискаль і лопата. Вибоїни на згаданій дорозі такі, що подекуди колесо робить стрибок на піваршина; окрім цього, на ділянці не менше ніж півверсти дорога всіяна камінням різного розміру й робить декілька хитромудрих зиґзаґів. Коли я під'їхав до цієї гори у своєму фургоні та зупинився перед першим спуском, то, зізнаюся, замислився, чи не краще зробити зайві десять верст, поїхавши об'їзною дорогою. Але декілька провідників, які заздалегідь вийшли з Комарова, та руснаки з Молодави, які до них приєдналися, заявили, що спустять екіпаж і все буде гаразд. Я пообіцяв їм добру винагороду, а сам вирушив униз, аби не бачити ризикованого, на мою думку, спуску і не бути свідком трощі фургона, який міг розбитися разом з усім моїм скарбом, не долетівши навіть до Дністра, чіпляючись за камені та виробляючи сальто-мортале на карколомному схилі. Мені навіть здавалося, що люди та коні теж наражаються на небезпеку, і я вже був вирішив їхати назад та повернути на іншу дорогу, але руснаки засміялися, закурили люльки, засукали рукави, зняли "манти" (верхню одежу), кинули їх на камені та взялися до справи - для них, вочевидь, цілком буденної.
     - Та ви ж самі кажете, що тут ніколи не їздять великими екіпажами, - зауважив я.
     - А не їздять.
     - То як ви можете бути впевнені, що спуститеся успішно?
     - А куди, думаєте, ми возимо снопи з поля чи сіно? - відгукнувся старий руснак із Молодави. - А віз, нехай і з сіном, - штука не легенька.
     - І ніколи нічого не ставалося?
     - Як не ставалося? Буває, що й перекинеться.
     - То, значить, не можна бути впевненим?
     - Все від Бога. А ви не турбуйтеся, фургон доправимо щасливо.
     З цим я вирушив униз, і на мою неабияку втіху не більше ніж за півгодини переді мною постав мій фургон, цілий та неушкоджений, наче й не перестрибував з виступу на виступ на небезпечних поворотах. Я подумав, що провідники мої витратили купу зусиль і що в їхніх руках перебувало все моє майно як людини, яка має право сказати "omnia mea mecum porto"*, й відтак дав їм на шістьох трирублевий білет та подякував за послугу. Руснаки прийшли у захват від такої суми, наговорили мені купу компліментів, але, низько кланяючись, просили, чи не міг би я видати гроші кожному в руки окремо. Я зауважив, що хоч і маю дрібні, але з огляду на щоденні витрати по селах я можу стикнутися з труднощами, а їм легко розміняти та поділитися.
     - Ні, краще вже дайте хоч менше, тільки самі нас поділіть, - сказав старий руснак, знімаючи шапку, - а то з цього нічого не буде.
     - Як не буде?
     - По-перше, ми до ночі будемо ділити, а по-друге, розмінювати треба в корчмі.
     - Ну і що?
     - А те, що мимохіть проп'єш зайве... Ну це, скажімо, не біда, але у нас в Молодаві або в Комарові кожен добрий чоловік винен жидові-корчмарю: він борг відверне та ще й пригадає, що якийсь мій родич йому винен, і не вийде отримати ані копійки.
     Аргумент був доволі вагомий, тож я вирішив дати провідникам кожному по п'ятдесят копійок.
    
     * Все своє ношу із собою (лат.). - Прим. ред.

повернутися до змісту книги "Нариси Дністра">>