Стайня в обійсті у сестер

Нас "засікли" ще коли ми ходили навколо церкви. Здалеку бачимо, що одна жінка вдивляється в наш бік, прикривши чоло рукою, як індіанець. Друга теж вийшла на подвір'я - кого це там несе? Принесло нас. Назустріч вибігають двоє брунатних песиків, за ними підходять і господині. Вітаємось, починаємо неквапну бесіду, розпитуємо, що ж сталося із селом, і як тепер живеться в Кужбиях. Розповідає говірка і усміхнена 53-річна Калина, але світську бесіду підтримує й 67-річна Ганна, вельми комунікабельна, попри те, що глухоніма і спілкується мичанням і жестами.
Село дуже старовинне, розповідає Калина, першим поселенцем був чоловік на ім'я Медвідь, який мав дві доньки. Але меншеньку, трирічну, з'їв вовк, тож родина переселилася до сусіднього села, аби не втратити і другу донечку (тут нам згадався вівчар і наші запитання про вовків). До 1980-х років в Кужбиях було 30 дворів, були і школа, і магазин, і клуб. В село їздили автобуси. Побачивши вираз недовіри на наших обличчях, Калина підтверджує - була, була дорога, і не одна, а цілих три - дві на Сойми і одна до села Майдан. Але відколи їх перестали доглядати, вода з потоків позабирала, тепер лише кіньми можна заїхати.
Молодь почала виїжджати з села, старі помирали. Занепад села довершило те, що у 1986 році порозтягали електричні стовпи і дроти - відтоді тут немає електрики. Хати порозбирали і повивозили селяни, решта самі завалилися і вже поховані під землею і травою.
Сестри Калина і Ганна Бряник народилися в Кужбиях, Калина - останньою, десятою дитиною в сім'ї. Зі здоров'ям обом не пощастило - старша Ганна отримала інвалідність як глухоніма, а Калина кульгає, бо від народження одна нога коротша за іншу. Вона теж після закінчення школи отримала інвалідність - за зором, тому й носить такі здоровенні окуляри. Заміж ніколи не ходили. За своє життя сестри чотири роки прожили поза рідним селом - у 1982-му після смерті батьків переселилися в Сойми. Але знов повернулися газдувати до гір - внизу, у долині, ніде їм було взяти землі, а тут, в Кужбиях, мають два гектари. До того часу їхня хатинка вже розвалилася, тож купили сусідчину, за 400 карбованців. Відтоді живуть з натурального господарства, з сінокосу - то працювали самі, а тепер наймають людей покосити, бо сили вже не ті. Комбікорм, муку, інші припаси привозить чоловік сестри. За пенсією раз на місяць спускається в долину Ганна - у Калини хворі ноги.

Антикризова філософія

Сестри ведуть нас показати своє господарство, песики не відстають. Ось хатинка, під новим дахом з шиферу. Заходимо всередину - сіни з різноманітним господарчим принаддям, в тісній душній кімнатці вміщається лише два ліжка, стіл і пічка. Речі, одяг - у міхах, шаф тут немає. Як же можна прожити десятиріччями у такій тісняві? Напевно, врівноважують гірські простори довкола. Далі йдемо до хліву, до телички. Була ще й корова, але її позбулися - "показилася", перестала молоко давати, каже Калина, а Ганна мичить і підтверджує жестами. За наступними дверцятами рохкає свиня. Чого ж не тримаєте курей? Лиса забирає, пояснюють жінки.
Колись мали телевізор "Весна", але це було ще за часів, коли в селі була електрика. Тепер про життя в світі дізнаються з радіо на батарейках та читають газету "Порадниця", що її приносить поштарка раз на місяць. У 2004 році ходили голосувати. А за три роки... купили мобілку, і бензиновий генератор, щоб її підзаряджати (мобільний оператор і фірма-виробник телефону могла б таку рекламу з цього зробити, що сестрам би дістався у нагороду пожиттєвий безліміт!). Взагалі, збираючись в Кужбиї, ми очікували побачити двох нещасних, замордованих злиднями стареньких, що доживають віку на самоті, усіма забуті. Та де там! За весь час спілкування не почули ми нарікань ні на владу, ні на побут, на життя загалом. Калина про побутові речі говорила лише у відповідь на наші розпитування, а з власної ініціативи вела розмови філософського гатунку. Одна з її колоритних фраз, вочевидь, містить і її миролюбне кредо: "я ні до кого за хлібом не ходжу, і мене нехай не чіпають. А хто мене образив, на того зла не тримаю. Бог все бачить, він і накаже". Виявляється, охотників образити двох беззахисних жінок вистачало. Колись хотіли пограбувати, забрати худобу цигани - але, на щастя, трапився на полонині знайомий, вистрілом з рушниці у повітря розігнав волоцюг. Нещодавно вкрали (і знайшли ж у кого!) тисячу гривень і... кілька пар домашніх капців. Але не це із сумом згадують сестри, а те, як дурний від горілки чолов'яга накинувся на Ганну і вдарив її патиком по нозі так, що вже, думали, скалічив. Ганна, "слухаючи" це, страшенно хвилюється, біжить в хату і виносить пом'ятий рентгенівський знімок ноги, жестами показуючи своє обурення. І знов таки чуємо "Ми на нього не скаржилися - нічого, як обідив каліку, Господь його покарає..." А так нам тут добре, каже Калина, і до Бога ближче - разом оглядаємось довкола, і знову приходить відчуття польоту...

Ганна проводжає нас до церкви, песики теж не лишаються осторонь

Церква, де правиться раз на рік
"А не нудно вам тут без людей?" Питаємо, але згадуємо, яку "тусовку" зустріли по дорозі. "Та приходять люди, туристи з санаторію, а часто і художники приїздять, завжди нам хліб приносять" - розповідає Калина. "А скільки тут кіно назнімали! І з газет скільки були" -жінки явно почуваються в центрі уваги. Згодом пошук в інтернеті показав, що й насправді наші "самітниці" вже стали своєрідними знаменитостями. Про них регулярно виходять статті у місцевих і всеукраїнських виданнях, а у 2005 році режисер Петро Померанцев зняв сестер у заключному епізоді свого артхаусного фільму "Викрадення Європи".

Ганна показує церкву. Сюди сестри приходять щонеділі - просто так, помолитися, без священика. Служба тут правиться раз на рік, на храмове свято Івана Купала

А раз на рік, на Івана Купала, сестри приймають понад сотню гостей з Соймів, що приходять на храмове свято до церкви, напевно, найбільш високогірної в Україні. Священик, отець Іван, робить відправу, а потім Калина і Ганна частують гостей, та й ті приходять не з порожніми руками, аби посидіти і посвяткувати на природі. Ганна, на наше прохання, бере ключі і проводжає нас до церкви - за нами біжать і обидва песики, тож разом ми, ідучи один за одним стежинкою, являємо колоритну картину. Мініатюрна дерев'яна церква Успіння Пресвятої Богородиці була збудована 1937 року православною громадою. Виглядає вона як давня, тому що теслі побудували її в дусі місцевих традицій. Природно, із розпадом села почала занепадати і церква. Завдяки старанням викладачів Ужгородського коледжу мистецтв у 1991 році дахи та шпиль були частково перекриті новою дранкою, а іконостас прикрасили ікони, намальовані студентами коледжу. Через дев'ять років ремонт організувала Сойміська сільрада, дахи були наново перекриті. Відтоді щороку 7 липня у покинутому селі збираються люди і звучить літургія.
Ганна відчиняє двері і хреститься. Всередині церква малесенька, затишна, прикрашена рушниками та іконами. Сестри приходять сюди щонеділі, без священика, помолитися. Просимо дозволу піднятися на дзвіницю. Там замість дзвонів сурогат - обрізані газові балони. Ганна розпачливо мичить і розмахує руками, час від часу показуючи на свій язик і незадоволено морщить обличчя. Поступово розуміємо, що їй подобалося, як звучать справжні дзвони, які мали "язик", а нинішня заміна її неабияк дратує.
Фігурка жінки в оточенні двох песиків ще довго жестикулювала нам вслід, коли ми, розпрощавшися, покидали село. Сестри знову залишилися самі, далеко від долини і близько до неба.

Михайло Сирохман пише про Кужбиї [М.Сирохман. П’ятдесят п’ять дерев’яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008]:
Ще збереглося кілька класичних верховинських дерев'яних хат, але найбільшим чаром цього місця є маленька дерев'яна церква Успіння Пресвятої Богородиці, збудована 1937 року православною громадою. Майстри з села Сойми Михайло Маньо, Петро Глеба, Федір Глеба та Ілько Бряник збудували її в традиційному дусі, не спокусившись на неприродні в Карпатах цибулясті бані. До різьблення іконостасу був причетний Михайло Труш.
Церква двозрубна, тридільна. Головний зруб розділений на бабинець і наву перегородкою з фігурно вирізаним проходом. Вівтарний зруб менший, вкритий окремим дахом. Над входом невисока квадратна башта під восьмигранним шатром з тонким шпилем. При вході влаштовано невеликий відкритий ґаночок на різьблених стовпчиках. Церква сповнена невимовною поезією і духом запустіння. Завдяки старанням викладачів Ужгородського коледжу мистецтв у 1991 році вдалося частково перекрити дахи та шпиль новою дранкою. Іконостас прикрасили ікони, намальовані студентами коледжу.
Наступний ремонт, організований Соймівською сільрадою, відбувся глибокої осені 2000 року, місцеві майстри перекрили дахи новою дранкою. Наступного року 7 липня на свято Івана Хрестителя до покинутого села зійшлися люди з околиць, у горах звучала вічна літургія, на якийсь час, здавалося, підбадьорилися вмираючі хати. Покинуте село церква дуже популярні серед відпочиваючих у місцевих санаторіях. Люди долають шлях на гору тривалістю одну годину, щоб відчути чар цього місця, зануритись у минувшину, залишитися наодинці з природою і собою.

© 2009, Olena Krushynska (derevkhramy@ukr.net)
Всі права застережені відповідно до чинного законодавства України.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише за узгодженням з автором.