To the homepage
    home


     Zakarpattia region Uzhgorod

       Berehovo district

Chetfalva (Chetovo)
Heten
Muzhievo

       Irshava district

Deshkovytsia
Ivashkovytsia
Lokit`

       Khust district

Danylovo
Krajnykovo
Oleksandrivka
Sokyrnytsia
Steblivka

       Mizhgir`ja district

Bukovets`
Izky
Kelechyn
Kolochava
Kuzhbyi
Mizhgir`ja
Nehrovets`
Nyzhnij Studenyj
Pavlovets`
Podobovets`
Pryslip
Pylypets`
Rekity
Repynne
Roztoka
Sukhyj
Synevyrs`ka Poliana
Torun`
Verkhnij Studenyj

       Mukachevo district

Rus`ka Kuchava
Vilkhovytsia

       Perechyn district

Likitsary

       Rakhiv district

Bohdan (Rogneska)
Dilove
Lazeschyna
Serednie Vodiane (lower)
Serednie Vodiane (upper)
Velykyj Bychkiv
Yasinia

       Svaliava district

Svaliava
Uklyn

       Tiachiv district

Kolodne
Nyzhnia Apsha (Dibrova)

       Velykyj Bereznzyj district

Bukivts`ovo
Chornoholova
Husnyj
Kostryna
Sil`
Sukhyj
Uzhok
Vyshka

       Volovets` district

Abranka
Bilasovytsia
Huklyvyj
Kotelnytsia
Pashkovets`
Pidpolozzia
Scherbovets`
Tyshiv
Yalove
Zadil`s`ke

       Vynohradiv district

Novoselytsia
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Kuzhbyi


Kuzhbyi, Mizhgir`ja district, Zakarpattia region. Show on map

         Dormition of the Blessed Virgin church, 1937

Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Церквиця у "неіснуючому" селі Кужбиї. Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Сестри Калина і Ганна - єдині мешканці "неіснуючого" села Кужбиї. Вони завжди ради гостям


Про вражаючу кількагодинну пішу подорож високо в гори, до неіснуючого села Кужбиї, я писала для журналів "Міжнародний туризм" і "Welcome to Ukraine". Якщо і ви захочете сходити в гості до сестер, прихопіть з собою (хоч це зовсім не обов'язково) якийсь невеликий смачний гостинець "знизу". Те, чого бракує в горах, і тому воно є цінне не в грошовому еквіваленті. Наприклад, буханець свіжого хліба.


Олена Крушинська. ЗАХМАРНЕ СЕЛО КУЖБИЇ

У покинутому людьми селі Кужбиї, що високо в горах, залишилося одне обійстя. Дві бабці-сестри потроху господарюють, доглядають церкву і почуваються тут далеко від цивілізації, зате близько до Бога.

А села-то і немає. Не знайдете його в жодних реєстрах - давно зняте з обліку як "мертве". Це єдине село Закарпаття, залишене людьми, а сталося це внаслідок політики занедбання так званих "неперспективних" сіл в СРСР. Не шукайте Кужбиї і на мапах області - лише на детальних топографічних "кілометрівках" можна віднайти малесеньке село в горах біля Соймів, з позначкою "нежитл.". Туди ми і вирушаємо. Спочатку - автівкою, мальовничою трасою Воловець-Міжгір'я, що плавно петляє, повторюючи контур долини. Обабіч дороги - яскраві села, дерев'яні церкви, коні, що пасуться біля потоку, а за ними, як тло - гори. Ми на закарпатській Верховині.

Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Панорама села Кужбиї з його єдиним обійстям


Вперед і вгору
Потрібне село пропустити неможливо. Тут на високому пагорбі здіймається гігантська, химерної форми яскраво-червона споруда, із сотнями балкончиків-сот. Це звичайний санаторій, але виглядає він настільки нереально, що, здається, це космічний корабель дав маху і вимушено приземлився серед лісу, чи пак його вклеїли у карпатський пейзаж у фотошопі. Одразу за червоним монстром починаються Сойми, і перший же за мостом поворот у сільську вуличку - наш. Питаємось дядьку, що порпається на подвір'ї: "На Кужбиї сюди?" Той скептично поглядає на нас: "Так, але ж машиною не проїдете". "Знаємо, але хоч трохи під'їдемо, далеко тут?" "Ну," - каже вуйко, "кілометр ще машиною, і два - пішки, он на ту гору" - показує він кудись на сині пагорби за лісом. Виникає недобре передчуття, що він, як і всі горяни, міряє неосяжні відстані зовсім не тими кілометрами, еталони яких зберігаються в Парижі, в Палаті мір та ваг, а "гуцульськими" кілометрами. Згодом з'ясується, що передчуття не обмануло, причому дядькові кілометри співвідносяться із кілометрами в одиницях СІ нелінійно. Так, автівку довелося залишити в калабані ще в межах видимості останніх хат села. Далі вела нормальна карпатська лісова доріжка з багнюки, прохідна лише для пішоходів, коней та яких-небудь тюнінгованих джипів. Вода з джерела, виведена у дерев'яний жолоб для напування худоби, лилася просто на дорогу, теж не сприяючи її висушуванню. І тут, і далі в мочарах виявилися незайвими гумаки, і це попри те, що спека стояла, як-то кажуть, нєможлівая.

Фото Олени Крушинської, червень 2009 р. Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Спочатку в полі зору з'являються песики, а потім - їхні підопічні. У великих кількостях.


А от подальші обіцяні дядькою два кільометри виявилися навіть не морськими милями (1,852 м). Напевно тому, що ми одразу почали блукати. Дорога почала розгалужуватися, розпадатися на стежки, одні з яких бігли стрімко вгору, інші - завертали уздовж потоку, і кожна з них потенційно могла привести у село. За пару кілометрів (в одиницях СІ) зраділи - ура, огороджений сінокіс! Спробували піднятися стежкою уздовж плоту, але замість села надибали мочари і встрягли в корчі. Мда, тут явно не ходять люди. Довелося втрачати висоту і повернутися на знайомий манівець. На високій горі в далечині видніється вишка - "добре, що нам не туди", жартуємо між собою. Наврочили...
Пошуки дороги тимчасово перервалися, бо на очі потрапило червоне намистячко суниць. Повзаючи навколішки, за важливою справою примудрилися не почути наближення... цілого козячого стада. І коли зауважили звук дзвіночка, то підняли голову і опинилися ніс до носа з білими пастушими псами. О-о... Намагаємось не рухатись, сподіваючись на появу вівчаря (чи як там його, коли пасе кіз, а не овець?). Наші побоювання не від несподіванки, а з власного досвіду походів горами і полонинами. Ці білі пухнасті песики тільки схожі на іграшкових, а насправді - це серйозні робочі собаки, і якщо їм здасться, що ви загрожуєте отарі, легко можуть напасти. На щастя, разом з кількома десятками гарних, з хутром до землі, кіз, наближається вівчар. Питтаємо дорогу на Кужбиї. "Що, до дівчат у гості?" - посміхається він. "Це не сюди, вертайтеся, і поміж огорож дорогою вгору". Побачивши, що ми не дуже впевнені, проводжає нас кількасот метрів аж до потрібного повороту. Балакаємо про те і се. "А вовки тут є?", більше жартома питаємо ми. "Є ", коротко і без жодної іронії відповідає вівчар. "А як же кози, не крадуть?" "А собаки нащо" - лунає лаконічна відповідь. До речі, нібито "випадково" за кожним з нас біжить по одному песику, на відстані двох метрів, як нитка за голкою. Хто їх знає, тих незнайомців. Порядок мусить бути!

Вгору і вгору... і ще вгору... і ще трішечки вгору
Починаємо підйом. Перші півгодини нас ще тішить думка, що село, навіть і колишнє, не може бути аж так високо, тож скоро дійдемо. Тут бачимо фігуру, що нас наздоганяє. Дядько в чоботях і з цигаркою йде на гору до овець. Наші сподівання, що він скаже: "Кужбиї? Та ви вже прийшли" швидко зникають. " Пішли, проведу до повороту". Дядько, не збавляючи темпу, йде стрімкою дорогою через ліс вгору, наче по рівному, а ми, висолопивши язики і обливаючись потом, дряпаємося, вдихаючи смердючий дим від дядькової цигарки. Минає ще півгодинки, а дорога і не думає виходити на рівне. Наш провідник обертається і бачить наші червоні пики: "Може відпочинете?" "Ні!" - намагаємось не втратити залишки авторитету. З питання стає ясно, що до Кужбиїв ще неблизько... Та що ж це за таке село, ми ж не в Тибеті!

Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Дійшовши до непомітної розвилки, дядько здійснює акт гуманізму: "А, ладно, проведу вас короткою дорогою" - і довго петляє майже невидимою стежинкою через мочари, потім корчі, потім ліс, і так далі, і так далі. Зрештою виводить нас, вже вкрай виснажених, на край лісу і показує гребінь гори попереду - прийшли! Бачило пасторальну картинку - на трав'яному схилі величезна отара овець, кілька вівчарів на сієсті та безліч пастуших псів. Дядько вертає нас з небес на землю: "Е ні, так ви не пройдете, виламайте собі палиці від собак", і, відчуваючи відповідальність за тих, кого приручив, сам виламує величезні патики і пхає нам в руки. "Ось, ви ними не розмахуйте, а на землю спирайтеся, коли йдете". Так і робимо, хоч психологічна атака псів, які впритул оточують нас зі страшенним гавкотом, діє на нерви. Але вівчарі заспокоюють собак. Виходимо на гребінь гори - ов-ва! Оце краєвид - як зі справжньої карпатської вершини! Довкола гори на 360 градусів, а телевишка, про яку ми жартували, тепер нижче від нас, на сусідній горі.

Фото Олени Крушинської, червень 2009 р. Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Кілька "скелетів" хат і порослі різнотрав'ям горбики на місцях колишніх осель - все, що лишилося від колись звичайного села, де були електрика, клуб, рейсові автобуси.. Тепер сюди можна зайти лише пішки або приїхати кіньми


А народу в "мертвому селі" - як на Хрещатику. Назустріч йде вуйко з рушницею за плечима. "Не боїтеся самі сюди ходити?" - зловісно питає він. "А що, треба боятися?" - відповідаємо ми, обмірковуючи, питання це було чи погроза. "Ні, боятися нічого не треба!" - загадково посміхається дядько і йде далі. Он під деревом, в тіньочку, сидить закохана парочка, а ще далі - інша компанія. Ми й забули, що сьогодні неділя. А горянам така відстань - не відстань, так, коротка прогулянка. Дехто прийшов і з санаторію.
Де ж залишки села, які ми чекали побачити? На перший погляд, їх немає, лише декілька напіврозвалених дерев'яних хиж і стаєн видають колишні обійстя. Але якщо придивитися уважно, видно, що порослі різнотрав'ям схили гори розбиті на тераси, де колись були городи. І дерева навколо - не лісові, а фруктові, хоч і здичавілі. Від довколишньої краси перехоплює подих, а довершує досконалий краєвид чарівна дерев'яна церковця, вкрита дранкою. Ключі - у "дівчат", як називають місцеві селяни двох бабусь, "останніх могікан" Кужбиїв. Тож йдемо до них - їхнє подвір'я видніється внизу, метрів за чотириста від церкви.

У "дівчат"

Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Стайня в обійсті у сестер

Нас "засікли" ще коли ми ходили навколо церкви. Здалеку бачимо, що одна жінка вдивляється в наш бік, прикривши чоло рукою, як індіанець. Друга теж вийшла на подвір'я - кого це там несе? Принесло нас. Назустріч вибігають двоє брунатних песиків, за ними підходять і господині. Вітаємось, починаємо неквапну бесіду, розпитуємо, що ж сталося із селом, і як тепер живеться в Кужбиях. Розповідає говірка і усміхнена 53-річна Калина, але світську бесіду підтримує й 67-річна Ганна, вельми комунікабельна, попри те, що глухоніма і спілкується мичанням і жестами.
Село дуже старовинне, розповідає Калина, першим поселенцем був чоловік на ім'я Медвідь, який мав дві доньки. Але меншеньку, трирічну, з'їв вовк, тож родина переселилася до сусіднього села, аби не втратити і другу донечку (тут нам згадався вівчар і наші запитання про вовків). До 1980-х років в Кужбиях було 30 дворів, були і школа, і магазин, і клуб. В село їздили автобуси. Побачивши вираз недовіри на наших обличчях, Калина підтверджує - була, була дорога, і не одна, а цілих три - дві на Сойми і одна до села Майдан. Але відколи їх перестали доглядати, вода з потоків позабирала, тепер лише кіньми можна заїхати.
Молодь почала виїжджати з села, старі помирали. Занепад села довершило те, що у 1986 році порозтягали електричні стовпи і дроти - відтоді тут немає електрики. Хати порозбирали і повивозили селяни, решта самі завалилися і вже поховані під землею і травою.
Сестри Калина і Ганна Бряник народилися в Кужбиях, Калина - останньою, десятою дитиною в сім'ї. Зі здоров'ям обом не пощастило - старша Ганна отримала інвалідність як глухоніма, а Калина кульгає, бо від народження одна нога коротша за іншу. Вона теж після закінчення школи отримала інвалідність - за зором, тому й носить такі здоровенні окуляри. Заміж ніколи не ходили. За своє життя сестри чотири роки прожили поза рідним селом - у 1982-му після смерті батьків переселилися в Сойми. Але знов повернулися газдувати до гір - внизу, у долині, ніде їм було взяти землі, а тут, в Кужбиях, мають два гектари. До того часу їхня хатинка вже розвалилася, тож купили сусідчину, за 400 карбованців. Відтоді живуть з натурального господарства, з сінокосу - то працювали самі, а тепер наймають людей покосити, бо сили вже не ті. Комбікорм, муку, інші припаси привозить чоловік сестри. За пенсією раз на місяць спускається в долину Ганна - у Калини хворі ноги.


Антикризова філософія
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Сестри ведуть нас показати своє господарство, песики не відстають. Ось хатинка, під новим дахом з шиферу. Заходимо всередину - сіни з різноманітним господарчим принаддям, в тісній душній кімнатці вміщається лише два ліжка, стіл і пічка. Речі, одяг - у міхах, шаф тут немає. Як же можна прожити десятиріччями у такій тісняві? Напевно, врівноважують гірські простори довкола. Далі йдемо до хліву, до телички. Була ще й корова, але її позбулися - "показилася", перестала молоко давати, каже Калина, а Ганна мичить і підтверджує жестами. За наступними дверцятами рохкає свиня. Чого ж не тримаєте курей? Лиса забирає, пояснюють жінки.
Колись мали телевізор "Весна", але це було ще за часів, коли в селі була електрика. Тепер про життя в світі дізнаються з радіо на батарейках та читають газету "Порадниця", що її приносить поштарка раз на місяць. У 2004 році ходили голосувати. А за три роки... купили мобілку, і бензиновий генератор, щоб її підзаряджати (мобільний оператор і фірма-виробник телефону могла б таку рекламу з цього зробити, що сестрам би дістався у нагороду пожиттєвий безліміт!). Взагалі, збираючись в Кужбиї, ми очікували побачити двох нещасних, замордованих злиднями стареньких, що доживають віку на самоті, усіма забуті. Та де там! За весь час спілкування не почули ми нарікань ні на владу, ні на побут, на життя загалом. Калина про побутові речі говорила лише у відповідь на наші розпитування, а з власної ініціативи вела розмови філософського гатунку. Одна з її колоритних фраз, вочевидь, містить і її миролюбне кредо: "я ні до кого за хлібом не ходжу, і мене нехай не чіпають. А хто мене образив, на того зла не тримаю. Бог все бачить, він і накаже". Виявляється, охотників образити двох беззахисних жінок вистачало. Колись хотіли пограбувати, забрати худобу цигани - але, на щастя, трапився на полонині знайомий, вистрілом з рушниці у повітря розігнав волоцюг. Нещодавно вкрали (і знайшли ж у кого!) тисячу гривень і... кілька пар домашніх капців. Але не це із сумом згадують сестри, а те, як дурний від горілки чолов'яга накинувся на Ганну і вдарив її патиком по нозі так, що вже, думали, скалічив. Ганна, "слухаючи" це, страшенно хвилюється, біжить в хату і виносить пом'ятий рентгенівський знімок ноги, жестами показуючи своє обурення. І знов таки чуємо "Ми на нього не скаржилися - нічого, як обідив каліку, Господь його покарає..." А так нам тут добре, каже Калина, і до Бога ближче - разом оглядаємось довкола, і знову приходить відчуття польоту...

Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Ганна проводжає нас до церкви, песики теж не лишаються осторонь


Церква, де правиться раз на рік
"А не нудно вам тут без людей?" Питаємо, але згадуємо, яку "тусовку" зустріли по дорозі. "Та приходять люди, туристи з санаторію, а часто і художники приїздять, завжди нам хліб приносять" - розповідає Калина. "А скільки тут кіно назнімали! І з газет скільки були" -жінки явно почуваються в центрі уваги. Згодом пошук в інтернеті показав, що й насправді наші "самітниці" вже стали своєрідними знаменитостями. Про них регулярно виходять статті у місцевих і всеукраїнських виданнях, а у 2005 році режисер Петро Померанцев зняв сестер у заключному епізоді свого артхаусного фільму "Викрадення Європи".

Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Ганна показує церкву. Сюди сестри приходять щонеділі - просто так, помолитися, без священика. Служба тут правиться раз на рік, на храмове свято Івана Купала


А раз на рік, на Івана Купала, сестри приймають понад сотню гостей з Соймів, що приходять на храмове свято до церкви, напевно, найбільш високогірної в Україні. Священик, отець Іван, робить відправу, а потім Калина і Ганна частують гостей, та й ті приходять не з порожніми руками, аби посидіти і посвяткувати на природі. Ганна, на наше прохання, бере ключі і проводжає нас до церкви - за нами біжать і обидва песики, тож разом ми, ідучи один за одним стежинкою, являємо колоритну картину. Мініатюрна дерев'яна церква Успіння Пресвятої Богородиці була збудована 1937 року православною громадою. Виглядає вона як давня, тому що теслі побудували її в дусі місцевих традицій. Природно, із розпадом села почала занепадати і церква. Фото Олени Крушинської, червень 2009 р. Завдяки старанням викладачів Ужгородського коледжу мистецтв у 1991 році дахи та шпиль були частково перекриті новою дранкою, а іконостас прикрасили ікони, намальовані студентами коледжу. Через дев'ять років ремонт організувала Сойміська сільрада, дахи були наново перекриті. Відтоді щороку 7 липня у покинутому селі збираються люди і звучить літургія.
Ганна відчиняє двері і хреститься. Всередині церква малесенька, затишна, прикрашена рушниками та іконами. Сестри приходять сюди щонеділі, без священика, помолитися. Просимо дозволу піднятися на дзвіницю. Там замість дзвонів сурогат - обрізані газові балони. Ганна розпачливо мичить і розмахує руками, час від часу показуючи на свій язик і незадоволено морщить обличчя. Поступово розуміємо, що їй подобалося, як звучать справжні дзвони, які мали "язик", а нинішня заміна її неабияк дратує.
Фігурка жінки в оточенні двох песиків ще довго жестикулювала нам вслід, коли ми, розпрощавшися, покидали село. Сестри знову залишилися самі, далеко від долини і близько до неба.


Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.

Михайло Сирохман пише про Кужбиї [М.Сирохман. П’ятдесят п’ять дерев’яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008]:
Ще збереглося кілька класичних верховинських дерев'яних хат, але найбільшим чаром цього місця є маленька дерев'яна церква Успіння Пресвятої Богородиці, збудована 1937 року православною громадою. Майстри з села Сойми Михайло Маньо, Петро Глеба, Федір Глеба та Ілько Бряник збудували її в традиційному дусі, не спокусившись на неприродні в Карпатах цибулясті бані. До різьблення іконостасу був причетний Михайло Труш.
Церква двозрубна, тридільна. Головний зруб розділений на бабинець і наву перегородкою з фігурно вирізаним проходом. Вівтарний зруб менший, вкритий окремим дахом. Над входом невисока квадратна башта під восьмигранним шатром з тонким шпилем. При вході влаштовано невеликий відкритий ґаночок на різьблених стовпчиках. Церква сповнена невимовною поезією і духом запустіння. Завдяки старанням викладачів Ужгородського коледжу мистецтв у 1991 році вдалося частково перекрити дахи та шпиль новою дранкою. Іконостас прикрасили ікони, намальовані студентами коледжу.
Наступний ремонт, організований Соймівською сільрадою, відбувся глибокої осені 2000 року, місцеві майстри перекрили дахи новою дранкою. Наступного року 7 липня на свято Івана Хрестителя до покинутого села зійшлися люди з околиць, у горах звучала вічна літургія, на якийсь час, здавалося, підбадьорилися вмираючі хати. Покинуте село церква дуже популярні серед відпочиваючих у місцевих санаторіях. Люди долають шлях на гору тривалістю одну годину, щоб відчути чар цього місця, зануритись у минувшину, залишитися наодинці з природою і собою.





© 2009, Olena Krushynska (derevkhramy@ukr.net)
Всі права застережені відповідно до чинного законодавства України.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише за узгодженням з автором.







[an error occurred while processing this directive]