У 1920-ті роки Стеценко, щоб прогодуватися, подався у священики і прийняв парафію у Веприку. В листі до Леонтовича він так і пише: "Через безробіття і заради шматка хліба я навіть взяв собі в селі біля Фастова парафію"». Кирило Стеценко першим став правити українською мовою. Робочий графік отця Кирила став вкрай насиченим — чотири дні на тиждень він проводив у Веприку, а три дні - у Києві, де викладав в Музично-драматичному інституті імені Лисенка та у консерваторії. Крім того, він організував у Веприку капелу, з якою часто гастролював. Після передчасної смерті від тифа Кирила Стеценка поховали, згідно його останньої волі, у Веприку, біля церкви. Зараз тут стоїть пам'ятник. А до століття від дня народження, у 1982 р., в хаті, де жив Кирило Григорович, відкрито меморіальну садибу-музей. Вона знаходиться у провулочку за сільрадою, яку легко впізнати за яскраво-синіми колонами і розфарбованим гербом, що зображає ліру, книжку, серп та молот в оточенні колосся. Телефон музею (04465)4-59-24. Детальніше про життя Кирила Стеценка у Веприку можна дізнатися зі статті з сайту "Музеї України", повний текст якої наведено нижче.

Дзвони, виготовлені з дисків від колес, виглядають дикувато,
але звучать досить-таки дзвінко і приємно.

[Стаття з сайту "Музеї України"]:

К. СТЕЦЕНКО В СЕЛІ ВЕПРИК

Ім’я Кирила Стеценка пройшло тернистий шлях – від забуття до канонізації.

Гідний учень і наступник великого Лисенка, видатний композитор, диригент, музичний критик, педагог, громадський діяч – багатогранність цієї видатної людини просто вражає. Сама доля вела його до музичного олімпу . Однак революційні десятиріччя ХХ століття переписують людські долі – за відсутності праці і кусня хліба, Стеценко змушений прийти до церкви і стати її служителем. Цей період стає одним із найбільш плідних в творчості композитора - він стає фундатором української духовної музики. У 1918 році палкий патріот України Кирило Григорович не зміг бути осторонь при розбудові української держави – він веде велику просвітянську роботу, їздить разом із музично-хоровим колективом по Україні, стає активним членом Української Автокефальної Православної церкви.

1920 року більшовики остаточно беруть владу у свої руки. Скрутне матеріальне становище спонукало Кирила Стеценка відгукнутись на запрошення громади села Веприк на Фастівщині, що хотіла мати українського священика, і прийняти тут парафію. Саме він перший українізував парафію на селі саме у Веприку.

В селі кипуча енергія Кирила Григоровича направлена на підйом сільського культурного життя. Маючи рідкісний талант диригента-інтерпретатора народної пісні, він створює тут два народних хори: сільський і дитячий. Хор мав велику програму, його з великим задоволенням запрошували до різних районів Київщини. Стеценко охоче подорожував, парафію залишав на старенького священика Клебановського, який жив в селі, а сам із капелою їхав на концерти.

Композитор вболівав не тільки за свій хор, але і допомагав драмгуртку, який діяв в місцевій “Просвіті”. Він брав на себе підготовку музичного оформлення п’єс, акомпанував, інколи навіть був суфлером, актором.

У вихідні дні з усього Фастівського повіту приходили у Веприки люди. Зранку вони слухали службу Божу українською мовою, а у другій половині дня із задоволенням дивилися спектаклі, або слухали виступи хору.

За часів перебування на Фастівщині видатного українського композитора, протоієрея УАПЦ К.Г.Стеценка, Веприк дійсно став своєрідним духовно-релігійним центром не лише Фастівського, а й сусідніх районів.

В цей же час він не пориває зв’язок із Києвом – читає лекції в інституті ім. Лисенка, де займає посаду старшого викладача та завідуючого диригентськими курсами, в січні 1921 року обирають його професором класу хорового співу Київської консерваторії, у вільний час композитор оркеструє свої твори.

Навесні 1922 року, коли в країні лютувала епідемія, Кирило Стеценко захворів на тиф. 29 квітня за 25 днів до 40-річчя о 14 годині його не стало.

Неждана та передчасна смерть Кирила Стеценка боляче вразила односельців. Його остання воля бути похованим у Веприку, біля церкви, навіки поєднала композитора із серцями жителів села. Дякуючи саме селянам в буремні післяреволюційні роки могила композитора не була загублена. Пам’ять про о. Кирила передавалася з покоління до покоління.

І лише 10 травня 1956 року ім’я Стеценка реабілітували – за рішенням виконкому Київської обласної Ради народних депутатів відкрито меморіальну дошку на хаті, де жив Кирило Григорович, а на його могилі встановлена надгробна плита.

Восени 1969 року завдяки зусиллям односельця, великого шанувальника творчості композитора,Володимира Івановича Косовського, в приміщенні будинку культури була відкрита музейна кімната.

В сімдесяті роки хата, в якій жив великий діяч, була передана до колгоспу. Саме в ній у травні 1982 року, до 100-річчя з дня народження К.Стеценка, відкрився Меморіальний музей-садиба.

У музеї зберігаються речі композитора, предмети етнографії та побуту, які допомагають відтворити ту обстановку, в якій жив і творив Кирило Стеценко. Будинок настільки наповнений домашнім затишком, що в час відвідань хочеться зняти взуття, пройтися по ретельно вимитій дерев’яній підлозі, сісти біля роялю і поринути у безмежну височінь геніальних творів Кирила Стеценка.

Меморіальний музей-садиба Кирила Стеценка. Фото Олени Крушинської, березень 2007 р.

© 2007-2017, Olena Krushynska (derevkhramy@ukr.net)
Всі права застережені відповідно до чинного законодавства України.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише за узгодженням з автором.

Кирило Стеценко і його твори на http://www.pisni.org.ua