Фото Олени Крушинської, жовтень 2008 р.

[Роман Захарченко. Церква архангела Михаїла з Дорогинки та питання достовірністі "Сказань ..." Похилевича // "Відлуння віків", 2004, №2]:

Як відомо, підготовлене Лаврентієм Похилевичем до друку видання "Сказанія о насєльонних мєстностях Кієвской губєрніі", зустрінуте свого часу із великим зацікавленням, досі лишається як для дослідників історії церкви та сакрального мистецтва Київщини, так і місцевих краєзнавців, чи не найголовнішим джерелом, з якого вони найчастіше починають свої пошуки про минуле краю. Але, водночас, дуже прикро, що твір, котрий адресувався виключно для кола аматорів, багатьма фахівцями було потрактовано, як такий, що має велику наукову та джерелознавчу цінність. Навіть зваживши на те, що цього року минуло вже 140 років з часу виходу цього видання, дослідників з периферії в цьому випадку можна зрозуміти, оскільки вони лише зрідка мають змогу вивчати архівні матеріали, а от науковців, які досліджують надбання національної культури протягом десятиліть - аж ніяк.
В дісності, книга Похилевича, незважаючи на свою багатозначущість, в половині випадків подає лише фрагментарну інформацію про ту чи іншу церкву, які, зрештою, не можуть скласти цілісного уявлення про їх минуле. Насамкінець, і ці, далеко не вичерпні повідомлення, в багатьох випадках хибують своєю хронологією, а почасти й її відсутністю. Хоча остання обставина не заважає багатьом науковцям ще сьогодні, на початку ХХІ століття, закривати очі на очевидні речі та дозволяти собі розкіш датувати пам`ятку за друкованим джерелом позаминулого століття, маючи недовіру до свідчень місцевого ж священника того ж часу чи просто не завдаючи собі труду знайти першоджерела. Але, як зясувалося нині, ці скупі, неперевірені за архівними даними свідчення "Сказань ...", досі потрапляють до наукового обігу й ведуть до хибних висновків. Прикро визнавати, що помилка більш ніж столітньої давнини, мова про яку піде нижче, ще й досі блукає науковими виданнями: нещодавно вона потрапила ще й до "Зводу пам`яток історії та архітектури м. Києва."
Ми не ставили собі за мету у статті скласти детальний перелік хибних місць у праці Л.Похилевича, проте, навівши кілька прикладів із неї, спробуємо проаналізувати в кількох площинах ті головні причини, які спричинили до появи його помилкових датувань.
Найголовніша з них полягала в тому, що ще на час появи книги, себто на 1864 рік, значну частину парафіяльних споруд Київської єпархії, які назагал лишалися дерев`яними, становили церкви, зведені ще у XVIII cтолітті, за часів панування Речі Посполитої, і які було початково фундовано як греко-католицькі. Відповідно, в часи гвалтовного касування російським царатом унії на Правобережжі після другого поділу Польщі, а саме протягом 1793-94 років, сотні храмових споруд було передано у відання Російської Православної Церкви. Під час цієї акції з них вилучалися усі речі, які не відповідали вимогам російського православ`я, з-поміж яких була вилучена, "за нєнадобностію" уся попередня документація, яка в тому числі висвітлювала й перебіг постання тієї чи іншої парафії. Зрештою, за якійсь п`ятдесят років, багато місцевих парохів, зважаючи ще й на постійні міграції священиків по єпархії, не могли вказати бодай приблизний вік своєї церкви.
Тривалий час, а надто за радянських часів, історія уніатської церкви на Правобережній Україні знаходилась поза увагою дослідників з ідеологічних міркувань, а якщо й висвітлювалася, то неодмінно з негативного боку. Наслідки цього ми спостерігаємо ще й нині: величезний масив документів з історії Української церкви в Польській Україні, зосереджений в архівосховищах Києва, Житомира та Санкт-Петербурга, досі не є належно опрацьований науковцями. Це, насамперед, стосується архіву Київських уніатських митрополитів, і таких дійсно безцінних свідчень з українського сакрального будівництва, якими є візитації - описи церков, які складалися протягом майже цілого XVIII століття і охоплювали усю територію Правобережжя. Про їх докладність піде мова трохи згодом. Нехтуючи ними, вже сучасні дослідники досі переважно користали з русько-православних джерел ХІХ століття, які, звісно, мали упереджену думку та не могли адекватно відтворити події пятдесяти-, столітньої минувшини що, зрештою, спотворювало картину проваджених ними досліджень з означених теренів.
По-друге, в деяких випадках датування парохами своїх церков помітним є наступне явище. В разі, коли навіть рік зведення споруди був-таки відомий, з часом він, так би мовити, "округлявся" священниками у клірових відомостях до десяти років і вже у такому трохи "редагованому" вигляді потрапляв до рук Похилевича. Прикладом в даному випадку може слугувати церква на честь ікони Життєдайного Джерела у с. Братська Борщагівка Київського повіту (тепер - на південно-західній околиці Києва): Похилевич, згідно клірових відомостей, подає за час її зведення 1740 роком, хоча в дійсності її спорудження було розпочате у 1747 році.
Третя помилка, найголовніша в даному випадку, ховалася у типографській помилці при наборі тексту, можливо, через поспіх ( хоча не виключено, що справа полягала в неуважному переписуванні автором "Сказань..." джерел ). Як приклад, так би мовити, "комбінації" Похилевичем першого та третього тверджень наведемо церкву св. Димитрія із с. Кривець на Уманщині (тепер - у Маньківському районі на Черкащині). Візитація цієї церкви за 1783 рік, посилаючись безпосередньо на документи про фундацію церкви, датує храм 1758 роком, в той час час, як досліджуваний нами автор подає трохи іншу - 1730 рік. Зрозуміло, що в даному видадку, згаданими церквами помилкові узагальнення на сторінках досліджуваного твору не обмежуються. Як видно із вищенаведених прикладів, є усі підстави для сумнівів у подальшому джерелознавчому використанні "Сказань ..."
Розглянемо докладніше це питання на прикладі загальновідомої пам`ятки - церкви на честь архистратига Михаїла із села Дорогинки на Фастівщині, яка зараз знаходиться серед експонатів Музею народної архітектури та побуту у Києві. Храм репрезентує надбання архітектури Середньої Наддніпрянщини. Найперше, чим він на сьогодні відомий, так це своїм датуванням. Тому для нас не буде в дивину, що воно грунтується на "висновках" того ж Похилевича.
Як оповідають нам "Сказання ..." про село Дорогинка, щоправда без точного посилання на джерело, місцеву церкву було збудовано начеб 1600 року. Вже відпочатку така, наче навмисна нумерологічна точність, ще зважаючи на дуже поважний вік, починає викликати подив (а чому б, цікаво, тоді не 1599 рік, або - 1601, або не кінець XVI віку чи початок XVII?), що посилюється, коли дізнаєшся, що храм збудовано із соснового дерева - зазвичай вік напевно датованих соснових церков Київщини не перевищує 250 років.
Проте дирекція музею, а за нею і низка дослідників пішла, на наш погляд, шляхом найменшого опору, цілковито "поклавшися" на Похилевича, а відтак "позичивши" його хибне датування. Але вже навіть поверхневе ознайомлення із кліровими звітами Васильківського повіту ( приміром, за 1850 рік) про церкву села Дорогинки беззаперечно вказує на датування 1600 роком, як на недогляд Лаврентія Похилевича і стверджує нас на думці про якусь помилку: адже роком побудови в них щороку місцевий парох щороку зазначає зовсім інший час - 1700 рік. Зрештою, памятаючи вищезгадані хиби "Сказань ...", все стає зрозумілим: "сімка" у клірових відомостях у них стала "шісткою". Разом з тим, мусимо погодитись із висновками мистецтвознавців, зокрема П. Юрченка та С.Верговського про те, що дорогинська церква та її іконостас за своїми просторово-структурними та деякими образотворчими особливостями наближається до більш давніх нашаровань сакрального будівництва українського народу, не характерних для барокового ХVІІІ століття. Хоча, на наш погляд, саме через непевність датування, церкву не було згадано свого часу на сторінках "Нарисів історії архітектури Української РСР", і як споруда, яка мала б репрезентувати українську архітектуру зламу ХVІ-ХVІІ століть, була б дійсно безцінною й мала бути обов`язково згадана.
Але, чи вже можемо бути впевнені до кінця у виявленій даті 1700 році, чи є можливість її перевірки більш неупередженими джерелами? Для цього звернімося до першоджерел, а саме до вищезгаданих візитаційних актів. І тут нам дуже стане в нагоді візита дорогинської церкви архистратига Михаїла 1751 року.
Згідно запису про візитацію, яка відбулася 26 березня того року, храм, як і зрозуміло, на той час був греко-католицьким й відносився до Фастівського деканату Київської митрополичої єпархії, але знаходився ...тільки на стадії опряджувальних робіт, ще не маючи завершеного перекриття, не маючи Деісуса (іконостасу) чи іншого оздоблення, окрім чотирьох намісних образів, не маючи дзвіниці й огородженого цвинтаря (що було в означуваний період додатковим свідченням сталості парафії), маючи тільки в якості позичених такі необхідні речі релігійного вжитку, як, зокрема, чотири з семи Богослужбових книжок, Антиминс, священиче вбрання чи Апарат для відбуття церковних треб. Зрозуміло, що таке було можливим швидше за все за умови, якщо храм будувався.
Одразу може постати питання: а можливо церква просто перебувала на реконструкції чи зводилася на місці попередньої, більш давньої споруди. Але подальше вивчення документу упостійнює наші попередні висновки - візитація проводилася безпосередньо апостольським протонотарем Михайлом Примовичем, який власноруч підписував 13 червня 1750 року консенсу - дозвіл на будівництво храму, який будувався "на сирому корені", тобто на порожньому місці. Звісно, не варто забувати про такий фактор, як зовнішній вигляд деревини: брус півторастолітньої давнини (скільки їй мало б бути за Похилевичем) мало чим подібний на щойнозготований. Але візитатори мали ще й ознайомитись із документами, які регламентували будівництво церкви (які, до речі, всі є датованими, через що ми маємо навіть дату закладин храму - 24 червня 1750 року (за старим стилем), що, погодьтеся, взагалі видається мало не фантастичним). Варто також згадати, що у випадку, коли церква зводилася на місці колишньої каплиці або згорілої церкви, обов`язком візитатора було обовязково цікавитись долею деревини зі старої святині, адже за церковними приписами її можна було використовувати тільки за двома призначеннями: ту, яка була у доброму стані, використовували для зведення нового храму, а непридатну - тільки для печення проскур. В той же час немає жодних свідчень про те, що Михайлівську церкву було перевезено з іного місця.
Для остаточної впевненості перевіримо свідчення візитацій фастівського деканату попередніх років, а саме за 1740 та 1746 роки. В них ми не знаходимо церкви села Дорогинки серед звізитованих, хоча оглянуто було всі навколишні церкви; дорогинчани ж у одній з них зазначені, як парафіяни церкви сусіднього села Пришивальня, яке, між іншим розташовувалось за шість кілометрів від Дорогинки, а відтак зрозуміло, що ходити щоразу на Службу Божу на таку відстань в разі, якби церква 1600 року на той час у селі існувала, не було великої потреби. Вважаємо такі свідчення джерел більш, ніж промовистими, і - зрозуміло, набагато достовірнішими за здавна абсолютизоване твердження "харизматичної" праці Л. Похилевича, котра, як ми бачили вище, має суттєві вади щодо достовірності наведеного в ній фактажу.
У світлі вищенаведених свідчень викликає більш ніж подив влаштоване дирекцією Київського скансену святкування 400-тих роковин церкви і проведення з цієї нагоди наукової (?!) конференції та випуск ювілейного збірника. Вважаємо коментарі в даному випадку зайвими.
Більш докладно ми розглянемо це питання у наступній публікації. Також в наступній публікації буде повністю опубліковано для детального ознайомлення низку новознайдених джерел, дотичних до досліджуваної пам"ятки, разом з посиланнями на джерельну базу. В кінці ж цієї, через дійсно інформаційну цінність, подаємо згаданий у нашій публікації акт косенси, який регулював процес постання парафії у Дорогинці, в якому, зокрема, кількаразово йде мова відносно "закладення" місцевої церкви, яка ось-ось має бути "виставленою".

© 2009-2017, Olena Krushynska (derevkhramy@ukr.net)
Всі права застережені відповідно до чинного законодавства України.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише за узгодженням з автором.