Нещодавно відновлена легендарна церква Калнишевського.
Фото Вадима Войтика, вересень 2008 р.

Троїцька церква прославилась тим, що її було збудовано коштом останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського 1773 року: "В духовну протопопію роменську управу доповідь. Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович Калниш, в селі відомства протопопи роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев'яну, в ім'я пресвятої Трійці церкву на місті вольному збудували". Пам'ятку добре знали у ХІХ ст., зокрема, вона була удостоєна окремої статті у слодіних виданнях - ["Киевская старина", 1892, №5]; [Макаренко Н. На родине последнего гетьмана запорожского П. Калнышевского. Покровская церковь в Ромнах, построенная Калнышевским. «Искусство и художественная промышленность». 1901, VIII].
Церква видатна не лише своєю історією, але й архітектурою. У 1929 році її детально дослідив і описав доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко. Він написав про церкву, хоч і науковою мовою, але не приховуючи свого захвату: "Церкву будував один з кращих майстрів того часу. Про це свідчать обробка деревини (дуб), складання зрубів, рубка замків. Стан збереження її бездоганний. Будівля висока, одна з найбільш імпозантних і величавих на Лівобережжі. Могутні форми її не позбавлені граціозності, але не м’якої, розманіженої, а мужньої." (повний текст опису і світлини з монографії Таранушенка наведені нижче).
Отже, ще у 1929 році стан споруди був бездоганний, а вжеза кілька років її зруйнували, в числі сотень інших храмів по всій країні. Після війни церкву перебудували на клуб, а у 1980-то роки вона вже стояла в руїні.
Про те, в якому вона була стані і які плани її порятунку висували, дізнаємось з журналу "Пам’ятки України" за 1989 рік:

[Пам’ятки України, 1989 р., №3, с.27]:
Чи бути храму Калнишевського на Хортиці?
Як уже відомо читачам (ПУ, 1988, № 3), члени громадської інспекції Товариства свого часу виявили у селі Пустовійтівці Роменського району Сумської області рештки Троїцької церкви, збудованої коштом останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського 1773 року. За архітектурно-мистецькими якостями спеціалісти ставлять її врівень з найвизначнішими творіннями української архітектури. Нині стан пам’ятки аварійний, тож журнал порушував питання про відтворення її.
Троїцький храм дослідив 1929 року доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко. Та, на жаль, повний комплект виконаних ним креслеників зник 1933 року в надрах НКВС (можливо, він і зараз лежить у недоступних нам архівах КДБ). Проте лишились ось ці 5 фотографій пам’ятки, зроблених С. Таранушенком у 1929 році. Вони й можуть стати основою для розроблення проекту реконструкції споруди.
Редакція також радилася з громадськістю щодо того, де має знаходитись відновлений шедевр. Бо ж у Пустовійтівці зберегти його навряд чи вдасться.
Хортицький історико-культурний заповідник запропонував перевезти залишки церкви на Хортицю і там відновити її. Кандидат архітектури З.Гудченко обстежила рештки храму й підтвердила, що побоювання щодо можливості збереження їх у Пустовійтівці небезпідставні.
Перенесення Троїцької церкви на Хортицю - єдиний спосіб урятувати унікальну меморіальну пам’ятку козаччини.

Але на початку нашого століття церкві несподівано пощастило. Віктор Ющенко вважає Петра Калнишевського своїм предком, тому він перейнявся ідеєю відродження Пустовійтівки. Ще коли він був прем'єр-міністром, у Пустовійтівці був закладений камінь, що означав початок реконструкції. На початку її у фундамент заклали капсулу з посланням вже не прем'єра, а президента Ющенка. Його фотографії тепер також прикрашають стіни храму. Будівельники, які виграли тендер на відбудову церкви, зводили її за старовинним способом, без єдиного цвяха (але з дахами могли б придумати щось більш адекватне!). На Покрову 2006 року церкву освятили.
У 2007 році було створено державний історико-культурний заповідник "Посулля" (так звуться ці землі навколо річки Сули). До нього, крім відбудованої Троїцької церкви, увійшли меморіальний комплекс Калнишевського, музей (у кількох його залах представлено досить багату експозицію, що охоплює весь період історії села) і пам'ятник, встановлений у 1991 р. Біля нього тепер щорічно проводять "Калнишеву раду" - козацьке свято з молебном, урочистою ходою, козацькими розвагами, концертами.
Інформацію про сучасну історію церкви надав Вадим Войтик, його цікаву розповідь про відвідання Пустовійтівки можна подивитись в його блозі.

[Таранушенко С.А. Монументальна дерев’яна архітектура лівобережної України. - К. : 1976 р., с.240-242]:

Церква триверха, тризрубна. План її складається з трохи видовжених в напрямку схід - захід шестикутників - бабинця й вівтаря та центрального восьмигранника, витягнутого по осі південь - північ.
В Державному історичному архіві в Києві в справах Запорізької Січі зберігається справа, в якій занотовано: «5 серпня 1772 р. титарі сторгували 130 дубів для Пустівійтівської церкви» [Фонд 229. Опис 1. Одиниця збереження 231, аркуш 12]. В «Описі» церкви 1827 р. записано, що «церковь - о трех главах, первоначально купола покрыты были гонтою, а вся церковь ошелевана. Но в 1818 г. купола и вся церковь покрыты вновь черным железом, окрашены зеленою краскою, свнутри выбелена, пристроены к церкви притворы, пономарня и ризница». На цвинтарі «состоит колокольня деревяная в один ярус покрыта дранью». Близько 1887 р. церкву ремонтували; при цьому лутки старих дверей з різьбленим написом викинули. З цього можна зробити висновок, що в цей час збудували нову дзвіницю, сполучили її притвором з бабинцем.
Церква в Пустовійтівці в 1929 р. була нами обслідувана, обміряна, зафотографована, але обмірні кресленики не збереглися.
Церкву будував один з кращих майстрів того часу. Про це свідчать обробка деревини (дуб), складання зрубів, рубка замків. Стан збереження її бездоганний.
Будівля висока, одна з найбільш імпозантних і величавих на Лівобережжі. Могутні форми її не позбавлені граціозності, але не м’якої, розманіженої, а мужньої.
Зовні зруб стін центральної дільниці значно вищий за зруби вівтаря і бабинця. Верх центральної дільниці теж домінує: він масивніший і вищий за бокові верхи.
Зруб стін вівтаря і бабинця стрункий і високий. Якщо дивитися на будівлю зі сходу, то висота зрубу здається вдвічі більшою за ширину. В таких же пропорціях витримано й форми зрубу стін центральної дільниці. Корпус зрубів обшито вертикально. Приблизно на половині висоти зрубів вівтаря й бабинця будівлю підперізує пояс, що об’єднує зруби і підкреслює горизонталь. Над поясом прорізані вікна на одному рівні і однієї величини у всіх зрубах. В крайніх зрубах вікон по троє (по сторонах світу), а в центральному - в кожній зовнішній грані. Після прибудови приділів вікна з півдня й півночі в центральному зрубі та західне в бабинці були зашиті. Вінчає зруби чітко прорисований карниз, що складається з чвертьвалків та поличок з сухариками.
Грані перших заломів усіх зрубів плоскі. Заломи бокових верхів стрункі, помірної висоти, а залом центрального верху особливо стрімкий і дуже високий. Енергійним рухом він виносить вгору масу восьмерика. Восьмерики усіх верхів виглядають стриманішими в пропорціях. У них горизонтальні розміри переважають висоту. Вагомість їхніх мас, співвідношення з масами зрубів стін знайдено з великим тактом. Восьмерики прорізані вікнами по сторонах світу, але у вівтарі на захід, а в бабинці на схід вікон немає. Другі заломи перекриті дахами, які в контурах утворюють красиві хвилясті лінії. Вони полегшують маси верхів і переходять в глухі ліхтарі спокійних пропорцій; завершують їх грушовидної форми главки з кованими визолоченими хрестами.
З різних точок силует будівлі сприймається іншим і щоразу ефектним; та найбільш вражає акорд, який створює контур верхів, коли розглядати їх з півдня чи півночі. Приділи, паламарня, ризниця, і особливо дзвіниця, порушили первісний вигляд пам’ятки, зменшили цілісність сприйняття. Всередині збереглися первісні форми, що виявляють художні здібності майстра, розмах його творчої уяви. Інтер’єр залитий світлом. Увесь об’єм будови розкривається гранично чітко і ясно.
Висота зрубу стін вівтаря всередині сприймається, як і зовні, вдвоє більшою за його довжину. Західні кути верху зрубу стін зміцнено короткими, різьбленими ригелями, якими і починаються вузькі грані першого залому. Пазухи за ригелями закривають похилі клини. Інші два різьблені ригелі зв’язують східну грань зрубу стін з південною та північною. Перший залом вівтаря стрімкий, помірної висоти. Його плоскі грані правильної форми переходять у стрункий восьмерик. М’яко окреслені грані другого залому переводять об’єм верху в невеличкий і неглибокий глухий ліхтар.
З центром вівтар сполучає високий просвіт. Нижня половина просвіту ширша, верхня (над стяжкою) вужча, але контури обох однакові: в верхніх кутах цих частин вирізано щось подібне до «гуська» в карнизах. Загальне враження від вівтаря - гармонійна стрункість, широкий розмах, енергійне, але без напруження нарощування висоти дільниці.
Бабинець подібний до вівтаря. Тільки просвіт до центра має відміну; контур верхньої половини такий же, як і у вівтарі, а нижня половина має форму прямокутника.
Центр вищий і просторіший, ніж східна чи західна дільниці. Його складові елементи такі ж, як у вівтаря, але могутніші, виконані з більшим розмахом. Високий, стрункий зруб стін переходить у динамічний, стрімкий і високий перший залом, що енергійним рухом високо підіймає об’єм восьмерика. Восьмерик має, в протилежність залому, спокійно-урівноважену в пропорціях, чітко окреслену форму.
Другий залом центрального верху, його форма в цілому і кожна грань окремо сприймаються не тільки зменшеними, але й м’якшими, значно послабленими у порівнянні з формами першого залому. Другий залом не такий стрімкий, як перший, але він енергійніше звужує об’єм верху і переходить у ліхтар - раніш світловий, а зараз глухий - з зашитими вікнами. Він і завершує центральну дільницю.
Межу зрубів стін, з одного боку, і першого залому, з другого, підкреслюють ригелі. Весь об’єм, верху майстер трактує як суцільну форму.

Фото Дениса Вітченка, травень 2013 р.

© 2009-2014, Olena Krushynska (derevkhramy@ukr.net)
Всі права застережені відповідно до чинного законодавства України.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише за узгодженням з автором.

Стаття про Петра Калнишевського у Вікіпедії